Українські громади про енергетику в умовах війни

Коли європейські фахівці говорять про енергетичну стійкість, зазвичай йдеться про кліматичні цілі, модернізацію будівель, розвиток відновлюваної енергетики чи скорочення споживання ресурсів. Українські громади останні три роки вкладають у це поняття ще один зміст —  на скільки міста спроможні пройти зиму в умовах постійних ризиків та атак критичну енергетичну інфраструктуру.

Саме цей досвід Україна вперше представила на Літній навчальній програмі Європейської Ради з енергоефективної економіки (ECEEE), яка проходила 1–6 червня у французькому Ляк д'Айлетті. Заснована ще у 1993 році програма вважається одним із головних майданчиків для обговорення політики енергоефективності в Європі. Тут зустрічаються представники муніципалітетів, урядів, дослідницьких центрів та міжнародних організацій, щоб обговорити рішення, які визначатимуть енергетичний розвиток континенту в наступні десятиліття.

Ініціатором залучення українських громад стала чеська організація SEVEn, багатолітній партнер АЕМУ. Фінансово-логістичну підтримку участі надали ECEEE та Німецьке товариство міжнародного співробітництва (GIZ), а координацію забезпечила Асоціація «Енергоефективні міста України».

До Франції приїхали представники Нововолинської, Лубенської, Ніжинської, Рівненської, Миргородської, Звягельської та Криворізької громад. Умовою участі було володіння англійською мовою. Протягом п'яти днів вони брали участь у дев'яти навчальних сесіях, знайомилися з практиками інших країн, обговорювали потенційні партнерства та представляли власний досвід.

На четвертий день програми організатори запропонували українській делегації провести окрему презентацію про роботу громад в умовах війни. Відкрили її записом сигналу повітряної тривоги — щоб без зайвих пояснень показати, у якому контексті сьогодні ухвалюються рішення про модернізацію інфраструктури, енергоефективність чи розвиток локальної генерації.

Після цього кожен учасник представив проєкт, реалізований у своїй громаді. Для більшості присутніх енергетична стійкість вперше постала як щоденна управлінська практика в Україні, а не пункт кліматичної політики.

«Українські громади приїхали з різним досвідом, різними масштабами та різними стартовими умовами. Ще кілька років тому енергетична політика багатьох українських міст будувалася навколо енергоефективності, модернізації будівель та скорочення споживання ресурсів. Після 2022 року до цих завдань додалося інше — забезпечити здатність громади працювати навіть у найскладніших викликах повномасштабної війни», — ділиться Андрій Кирчів, консультант з управління проєктами та програмами Асоціації «Енергоефективні міста України».

Нововолинськ, який десятиліттями асоціювався з вугільною промисловістю, сьогодні шукає своє місце в новій енергетичній реальності. Громада розвиває проєкти у сфері відновлюваної енергетики, готує термомодернізацію об'єктів і водночас залучає нові підприємства. Для міста це частина ширшої трансформації місцевої економіки після завершення епохи видобутку вугілля.

Рівне і Звягель демонструють інший аспект змін. Обидві громади працюють із муніципальними енергетичними планами та поступово переводять енергетичні рішення з рівня окремих проєктів на рівень системного управління. У Рівному цей підхід поєднується з підтримкою ОСББ через програму «Енергодім Рівне», яка компенсує частину витрат на термомодернізацію. У Звягелі — із розвитком енергоменеджменту та впровадженням когенераційних рішень, що дозволяють одночасно виробляти тепло та електроенергію. Ніжин лише розпочав роботу над муніципальним енергетичним планом — сам факт появи такого документа під час повномасштабної війни вже є заявою про пріоритети.

Водночас війна змусила громади шукати рішення, яких раніше просто не існувало в місцевій практиці. Миргород, наприклад, не створював новий інструмент підтримки бізнесу. Місто переосмислило той, що працював понад два десятиліття. Муніципальний фонд підтримки підприємництва отримав новий напрям — фінансування інверторів та акумуляторів за револьверним принципом. Підприємці отримують кошти, вирішують свою енергетичну проблему, повертають ресурс — і ним користується наступний учасник програми.

Кривий Ріг працює в ще складнішому контексті. Місто системно посилює автономність лікарень, котелень та інших об'єктів критичної інфраструктури. Частина цих рішень реалізується через механізми енергосервісу та партнерства з міжнародними організаціями.

Для учасників ECEEE важливими були не лише самі проєкти, а й контекст, у якому вони реалізуються. Більшість європейських колег працює з питаннями декарбонізації, кліматичної політики чи модернізації будівель. Українські громади вирішують ті самі завдання — і водночас готуються до можливих атак на енергетичну інфраструктуру, планують резервні сценарії та забезпечують безперервність базових послуг для мешканців.

Після української презентації запитання від аудиторії тривали довше, ніж передбачав регламент. Учасників цікавили не лише технічні рішення чи джерела фінансування. Багато хто намагався зрозуміти, як громадам вдається поєднувати довгострокове планування з необхідністю щодня реагувати на нові виклики.

Наприкінці програми українська делегація отримала відзнаку за найбільш інформативну зустріч. Для організаторів це була оцінка якості представленого досвіду. Для самих громад — підтвердження того, що їхні напрацювання є частиною ширшої європейської розмови про майбутнє енергетики.

Один із учасників програми поставив запитання: чи залишається курс України на європейську інтеграцію незмінним попри війну. Відповідь була короткою: «Так».

«Втім, важливішими за слова були люди, які їх озвучували — представники громад, що переживають обстріли, модернізують інфраструктуру і водночас планують майбутнє на десятиліття вперед. Вони приїхали як учасники професійної дискусії з власним досвідом і власними рішеннями — не за допомогою, а з нею», — підсумував Андрій Кирчів.